Герої цього огляду починають свою історію з "вершин і долин", але не завжди вона завершується гарною мораллю. Дехто з них розчаровується в житті, хтось продовжує змагатися з долею, але більшість все-таки упокорює фатум. Зрештою, злидні, як писав Тичина, радячи "як не доп’єш-не доїси – і вірші гарні пишуться", не така вже й погана у виховному сенсі штука.
Єлизавета Александрова-Зоріна. Зламана лялька. – Х.: Фабула, 2017
Героїня цього роману недаремно вважає, що "люди – звірі, а будь-який випадок може поставити їх навколішки". Адже вона сама, будучи модним психологом, ставила експерименти "господар - пес" на людях. Тож не дивно, що потрапивши в жахливу ситуацію, Іва Нова нехтує людьми – випадковими знайомими і партнерами в її новому, злиденному житті - оскільки їй неодмінно потрібна вона сама, колишня. З колишньою кар'єрою, успіхом, коханням. І вона вперто не розуміє, "як така дрібничка, як зачинені двері, зруйнувала її життя з тією ж легкістю, з якою дитина ламає викладену з кубиків хатку". І головне, не розуміє, коли перестала бути собою. Коли потрапила в лікарню, звідки вийшла бритоголовою, кульгавою бомжихою? Коли оселилася в квартирі на околиці, у сивого божевільного чоловіка, який кликав її Марусею і кохав так, як ніхто ніколи не кохав? Коли ночувала під мостом, жебракувала, мила підлоги в офісі, ночувала на старій канапі? Чи коли, глухо клацнувши замком, зачинилися двері, і почався відлік експерименту, який став для неї останнім?
Гіоргі Кекелідзе. Гурійський щоденник. – Л.: Видавництво Анетти Антоненко, 2017
Автора цієї книжки недаремно називають "грузинським Борхесом", і не лише тому, що у 28 років його призначили завідувати найбільшою книгозбірнею країни, Парламентською бібліотекою Грузії, але й через те, що створює цифровий фотолітопис країни і цифрову бібліотеку вітчизняної літератури, відкриває осередки грузинської книжки в бібліотеках Нью-Йорка і Парижа. Що ж до самого "Гурійського щоденника", то це, як свідчить його перекладача Рауль Чілачава, історії про "жвавих, дотепних, неординарних гурійців - славних мешканців західної Грузії, які тримаються і не занепадають духом навіть у найскрутніші часи, борються до останнього і здебільшого беруть гору над розбратом, війною, бідністю й іншим лихом, які невідомо звідки беруться на наші голови". Що такого незвичного у цій повісті-есеї, схожій на "щоденникові" записи, які, у свою чергу, межують з притчами, цікавими бувальщинами, дотепними оповідками? Здавалося б, бідний, край, відомий лише виноградом "ізабеллою" і військовим містечком, на чому наголошує автор. Екзотика? Буденщина? Кустуриця, схрещений з Фелліні? "У гір – запах розпечених, задимлених, стародавніх стін і козячого гною, а в долин - запах трохи підгнилих мандаринів, горілки одного перегону і шкільних парт", - розводить руками. Утім, як завжди, "роблять" цей край – його людини: гурійці-вершники і гурійці-моряки, яким присвячені усі ці веселі та сумні байки, сповнені любові та гордості. І не лише за те, що "у Гурії навіть у Бога вірять по-своєму: гурійці так швидко хрестяться, що сам Всевишній не встигає цього помітити". До речі, "секс" у Грузії називають словом "май", і весняна абетка – цілком доречна цієї пори – сповнює своїм веселим гомоном запашні та строкаті сторінки цієї доброї прози. В смислі, гарної у всіх сенсах.
Андрей Курков. Шенгенская история. – Х.: Фолио, 2016
Цей роман, що писався чотири роки, можна читати з будь-якого місця, розділу чи сторінки. Ясна річ, він має сюжет – злидні, мандри, життя у Західній Європі трьох подружніх пар, які, дочекавшись "шенгенської ночі", коли мешканців Литви стали пускати у заповідник демократії без паспортів і віз, пустилися берега. Але доля кожної з родин, що обрали, відповідно, Англію, Італію та Францію – це окремі історії людей, що опинилися немовби у грі з невідомими правилами. Хоча, навіть з літературного досвіду можна дізнатися, як на початку 90-х вихідці з колишнього СРСР чи то "танцювали кіно" на вулицях вільного світу, а чи займалися ще якоюсь "розважальною" діяльністю заради заробітку. У цьому романі, наприклад, один з героїв працює клоуном в дитбудинках. Утім, йому самому, як і решті персонажів не дуже смішно, бо насправді Європа – це не зовсім рай для втікачів від самих себе. І лише старий вовк на зразок одноногого незнайомця, що першим перейшов кордон того вікопомного для литвинів дня, мандрує світом з шістьма паспортами у дерев’яному протезі та стійким бажанням здійснити свою місію. Кожен з розділів роману схожий на біблійський апокриф того чи іншого періоду вже новітнього апокаліптичного часу. І лише любов – до ближнього, батьківщини, яка не завжди там, де тобі добре, і свого роду – зазвичай об’єднує і часи, і народи, і розділи цього різдвяного чтива.
Василь Махно. Дім у Бейтінґ Голлов. – Л.: Видавництво Старого Лева, 2016
Ця збірка дуже проста, і прочитати її можна за пару годин. Дебютна проза поета Василя Махна – це взагалі-то вісім оповідань, чиї назви нагадують поезії автора, який останні 15 років живе у Нью-Йорку. Раніше у нього були "фірмові" лисиці, сови і риби, тепер – капелюх, дактилі, сливи. І ще Бруклін, 42 вулиця. У принципі, далекувато від нашого сьогодення, і саме через це авторові здається, що тут у нас своєрідний жанровий занепад. "Я хотів відродити жанр оповідання, який чомусь в українській літературі став непопулярним. Усі пишуть романи", - повідомив він під час вручення премії по скайпу. Так само, можливо, завдяки зворушливій турботі про долю укрсучліту проза Махна у цій збірці не дуже вибаглива, називаючись екзистенційною. Це коли будь-де пишуть про те, що відбувалося за різних часів і на різних континентах, але думками завжди вдома, у рідному селі, де листоноша їде ровером, защепнувши холошу прищіпкою для білизни. Щоб не затягло у ланцюг, вир спогадів і заодно співання пісні "Нью-Йорк, Нью-Йорк". Тож у цих оповіданнях чолов’яга за п’ятдесят з коханкою з Кривого Рогу шукає собі притулку деінде, удова, з’їхавши з гайвею, заправляє повний бак, повстанці везуть на страту молодого стрибка, а на автобусній станції в Чорткові розкинули табір цигани. Але наприкінці оповідь все одно завертає в еміграційну пустку, хоч герої звідти давно вже виїхали. Що лишилося? "Два тренувальних велосипеди і бігову доріжку, які стояли в кутку великої пивниці, накриті брезентовими чохлами, викинули на вулицю. Книжки забрали до німецької бібліотеки, але роками передплачуваний журнал "Нью-Йоркер", стоси якого припадали пилюгою, потрібно було комусь передати".
Антін Мухарський. Сказкі руssкаго міра. – К.: Люта справа, 2016
Як на думку самого автора, це найбільш відчайдушна і хуліганська книжка з його літературної спадщини. Насправді "Сказкі руssкаго міра" Антона Мухарського - доволі незвичайна збірка оповідань з усіма належними у "радикальному" жанрі аксесуарами - попередженням про наявність у текстах ненормативної лексики, а також вікові обмеження. По суті, билинний епос сучасності, в якому автор розвінчує імперські міфи та культурологічні кліше, демотивує штампи путінської імперії та іронізує з приводу її побутової демонології. Визнаючи при цьому, що за час життя в совку він став носієм вірусу "хомо совєтікус", і тому його проект - це історія хвороби і пошуків зцілення від тотальної русифікації. Гумор і сатира автора доповнюють жорсткі по своїй образності ілюстрації Івана Семенюка в стилі народного лубка і революційної агітки. Наприклад, уявіть собі розподільчий пункт Групи радянських військ у Німеччині, куди з телячих вагонів з полками в три ряди і діркою-туалетом в підлозі вивалюється цунамі новобранців. Це не про Путіна, звичайно, який тут служив, але все одно пізнавано, як в улюбленому смішному кіно. Ну, або не дуже смішному, на кшталт "Поцілунок не для преси", тому що з улюблених тут тільки "ДМБ" підходить. А якщо вже брати для порівняльного аналізу літературні зразки жанру, то тут, звичайно ж, відразу Лесь Подерв'янський на думку приходить. Ну, і "Штабна сука" Валерія Примоста, звичайно, так само.
