Під час суцільних санкцій, заборон на в’їзд та внесення до списку небажаних візитерів тема «двох стільців», на яких намагаються всидіти герої книжок цього огляду, напрочуд актуальна. Утім, за ближчого розгляду виявляється, що не лише в політичній, але й в соціальній сфері «роздвоєння» не сприяло успіхові в роботі, навчанні, ба навіть коханні.
Чарльз Белфор. Паризький архітектор. – Х.: Фабула, 2017
Історія терору за часів правління в Англії королеви Єлизавети І перенесена в цьому романі в Париж під німецькою окупацією 1940-х років. Так само, як в епоху переслідування католиків, коли в будинкових церквах будували притулку для священиків, герою роману, молодому архітекторові-авангардисту доводиться рятувати від гестапо місцевих євреїв. Багатий підприємець раптово пропонує йому велику суму за створення таємних сховищ у власному будинку, а оскільки це означає смертельний ризик, то в якості компенсації замовляє проектування військового заводу для німців. Детективний сюжет роману, що межує з політичним трилером, перегукується, в свою чергу, з жанром історичного роману, коли перед нами проходять роки співпраці з гітлерівським режимом всесвітньо відомих особистостей. Герой, який так само мучиться «роздвоєнням», чи пак моральним вибором, зустрічає в ресторанах відомих акторів і актрис, які не залишили Париж в 1940 році, і навіть «визнані зірки, такі, як Моріс Шевальє, Саша Гітрі і молоді художники - наприклад, Едіт Піаф і Ів Монтан - залишилися в Парижі і продовжували кар'єру». Свого часу журнал «The New Yorker», назвав цей роман кращою книгою року в США і Канаді. Так само його автор став фіналістом престижної Дублінської літературної премії, в тому ж році його твір увійшов до списку бестселерів за версією журналу «The New York Times».
Джоджо Мойєс. Дівчина, яку ти покинув. – Х.: Клуб Сімейного Дозвілля, 2016
…Красуня на портреті, намальованому її чоловіком, разюче відрізняється у цьому романі про Францію 1940-х від змарнілої жінки, яка, будучи змушена піклуватися про багатодітну родину, обслуговує в своєму готельчику німецьких окупантів. Психологічний поєдинок з комендантом міста – головна тема цього роману про примусове «роздвоєння» і співпрацю з окупантом. Особливо ж, як відомо, не бунтували, оскільки навіть закриття крамнички на знак протесту загрожувало розстрілом. «Що, на вашу думку, я мала робити? – вигукує нещасна жінка. - Забарикадуватися з іншими всередині й закидати німців чашками та каструлями?» І тим важче було щодня боротися з трагізмом життя під окупацією. Маються на увазі офіцерські візити, сусідські плітки про «німецьку фаворитку», неможливість сказати «ні» загарбникові, коли на зміну ненависті приходить зовсім інше почуття. Наприклад, бажання... розповісти про Матісса, у якого навчався чоловік, якого, у свою чергу, треба визволити з табору. І коли історія колишньої паризької продавщиці, яка стала моделлю художника, обертається драмою мало не в стилі фільму «Малена» з участю Моніки Белуччі.
Алі Сміт. Як бути двома. – Х.: Фабула, 2018
Цей захоплюючий роман про любов і несправедливість - мабуть, найкраща з книжок однієї з найяскравіших письменниць сучасної Британії. З одного боку, це грайлива, авантюрна проза - історія про британського підлітка, дівчину Джорджію, яку кличуть Джордж, і в цьому, безсумнівно, проявляється гендерний момент «роздвоєння». Недарма роман - про «двох в одному», про «злиття двох начал», про «дві сутності в одному тілі». Мати дівчинки померла, сама вона живе з батьком в будинку з прогнилим дахом і мріє про те, щоб той завалився. Згадує, як грала в слова, дратувала матір і психотерапевта. Крім мрій і мовних ігор та каламбурів – все-таки сумні та теплі спогади про померлу неньку, з якою дочці було нелегко, і поїздка в Феррару для огляду фрески художника епохи Відродження - одне з випробувань, яке залишилося в пам'яті на все життя. Саме в ньому - ключ до «гендерної» розгадки роману, любові і нелюбові старших до молодших, чоловічого і жіночого, земного і небесного, мистецтва і прози життя. Цілком можливо - висувала гіпотезу мати - що художник був дівчиною, і саме це інтригує маленьку героїню. З іншого боку, друга частина роману - про подорож того самого художника, який потрапив в наш час. Він вивчає побут героїні, ходить за нею назирці, розглядає її кімнату, і заодно розповідає нам про свою службу у скупого герцога, який замовив фреску. Художник теж приймає дівчинку за хлопчика, і це не дивно, адже гіпотеза матері щодо його власної статі виявляється вірною.
Маргарита Сурженко. Нове життя. - Брустурів: Дискурсус, 2017
Тутешні «еміграційні» відомості відгонять присмаком далеких окупаційних радощів, коли, пригадується, ресторани за німців працювали, театри ставили українську драму, а президентом України мав бути редактор скромного харківського журналу. У цій збірці історій про кохання, ненависть і загалом буденне життя по різні боки барикад, вільно буде заблукати в часі та інших сумнівних ідеологічних координатах. Особливо, дізнавшись від одного з героїв оповіді, що «магазини працюють, як і раніше, навчання в школі відновили, секції футболу так само відкриті. Половина його однокласників повернулись до навчання. Дівчата займаються танцями, готуються до концерту, який має відбутись у школі наприкінці осені. Місто живе і пульсує. І мало чим відрізняється від того, яким було рік тому». Утім, мова наразі не про Харків 1942-го, а де поближче – Луганськ, наші дні, герої і персонажі – «зрадники» і «запроданці», які залишилися на окупованій території ЛНР. З іншого боку, якщо хтось забув, «украинцы в Луганске – как евреи во время Второй мировой войны», тож будь-яку «еміграцію» можна зрозуміти і виправдати.
Мішель Марк Бушар. Том на фермі. – К.: Видавництво Анетти Антоненко, 2017
Вистава, що ілюструвала цю книжку про «роздвоєння» у Києві та Львові, чи не вперше представила «інше кохання» не в анекдотичному, як це у нас прийнято, ракурсі, а суто по-людськи. Точніше, з повагою до людських проблем, які іноді призводять до трагедії, якщо не говорити про них відверто. Принаймні про головного героя «Тома на фермі» - юного паризького менеджера, який приїздить в село на похорон коханця, родині загиблого ніхто про нього не казав. Від самого дитинства, коли село викинуло в місто чергового «чужого», брехня виростала на модель суспільства, в якому негідну парость легше придушити, ніж розповісти про неї, або хоча б зрозуміти. До речі, брутальний брат покійного, закохавшись в ніжного гостя, саме так час від часу й робить, не знаючи, як зламати цю екзотичну іграшку, просяклу парфумами і гріхом. Може, краще навчити доїти корів? Чи варто казати, що мовчання – заради матері, сусідів, громади – не призводить ні до чого, крім чергової смерті. Причому не тільки ілюзій щодо «роздвоєння» чи пак того, чи «візьме природа своє» в ситуації прихованої правди.
