Про неординарні українські книжки, темою яких є власне література - у блозі Ігоря Бондаря-Терещенка на ONLINE.UA
Сповідаються сьогодні в літературі не лише спеціалісти – Інтернет по вінця повен аматорськими блогами, в яких кожен має право розповісти про свої улюблені книжки. Звісно, рівень компетенції при цьому не дуже високий, і тому варто все-таки звернути увагу на того, хто професійно розкладає «живу» літературу на смачні порції щоденного чтива.
Леонід Ушкалов. Що таке українська література? – Л.: Видавництво Старого Лева
Таким міг би стати підручник з літератури – веселим і зухвалим. Власне, «Уроками літератури» називалася рубрика Леоніда Ушкалова, яку він цілий рік вів в «Україні Молодій» і випуски якої лягли в основу книжки. Знайомі зі школи класики стають у ній героями хай і не вигаданих, але вже точно добре забутих історій. Особливості національного сміху, література і футбол, улюблені їжа та напої українських поетів – ось напрямки, які вибрав автор книжки, щоб розповісти про такий нудний, як багатьом здається, предмет, як українська класика.
Костянтин Родик. Актуальна література. Пунктир-енциклопедія. – К.: Радуга
Це видання енциклопедичного характеру задумано автором як «пунктир», здатний провести читача картою сучасної української літератури і привести її до повноцінного «рельєфного» формату. Мета проекту – дати читачеві надійний путівник світом актуальної літератури. Причому не тільки вітчизняної: серед героїв цієї книжки – Юрій Андрухович і Умберто Еко, Юрій Винничук та Ден Браун, Оксана Забужко і Пауло Коельо, Сергій Жадан і Марек Краєвський. Це не збірка рецензій і не розповідь про письменників, а детальний аналіз створеного ними – з погляду соціології, філософії, психології та просто особистого читання. Питання, порушені тут далеко не пунктирно, також актуальні. Які суспільні процеси відображають художні твори? Чому та чи інша книжка раптом стає бестселером? Чи впливає вона на реальне життя? І, нарешті, наскільки література взагалі актуальна для сучасної людини?
Леонід Ушкалов. Шевченко від А до Я. – Л.: Видавництво Старого Лева
Своєрідному руйнуванню офіційного канону і одомашненню образу Кобзаря присвячена ця унікальна абетка-енциклопедія «Шевченка від А до Я». «Яка була улюблена пора року у Шевченка? – питаються видавці, а також автор книжки. – В які очі він любив задивлятися – карі, блакитні, а може, зелені? Про що він думав, дивлячись на зірки?» Цілком можливо, що, отримавши таємний ключ до біографії класика, діти і дорослі не просто дізнаються про талановитого живописця, прозаїка, поета, драматурга, співака, актора, скульптора та фотографа Шевченка, але й полюблять його як близького друга. Принаймні, художник книжки, Анастасія Стефурак, намагалася показати Тараса Григоровича різним: малим, юним, веселим, романтичним, зрілим. «Ми можемо побачити Шевченка, який, загорнувшись у плед, читає Шекспіра і попиває чай, - розповідає вона. - Шевченко, який бачив фламінго і пеліканів, який малює і співає; його улюблені страви і елементи одягу».
Юрій Тарнавський. Квіти хворому. – Л.: Піраміда
Запальні полеміки, невтомні дискусії та гостра критика у цій збірці свідчать про одне – українському інтелектуалу лише в Україні сумно і незатишно.. Натомість в Америці він веселий, носить брюки кльош, має чудові штучні зуби і за непогані гроші паплюжить Тараса Шевченка. Принаймні той самий Тарнавський наполягає, що «причиною появи Нью-Йоркської Групи в другій половині 50-х років на еміграції було суспільництво й традиціоналізм її попередників та неспроможність або неохота членів її включитися в літератури чужомовних суспільств, що їх оточували». Натомість молоді діаспорні поети, будучи одягнуті за останньою західною модою, цілком комфортно вписалися в чужомовне середовище. Достатньо згадати стильні фота з книжки учасника Нью-йоркської Групи Богдана Бойчука «Спомини в біографії». Кожне обличчя з незнаних нам діаспорних шістдесятих – це безперечний натяк на культурні ікони цього «буржуазного» часу на Заході: Аркадія Оленська-Петришин, як Софі Лорен, Богдан Рубчак, як Елтон Джон, і сам Бойчук, як молодий Джордж Гаррісон... А ще – галантний, як вампір, Зиновій Бережан, елегантний, немов жигало, Юрій Лавріненко, а також непохитний Тодось Осьмачка з келихом коктейлю в руці і Євген Маланюк в шортах.
Іван Рябчій. Двічі по десять: обличчя і голоси. – Л.: Видавництво Анетти Антоненко
Автор цієї збірки розмов неабияк дбає за територіальну справедливість. «Двічі по десять: обличчя і голоси» Івана Рябчія - перекладача і критика, відомого, як журналіст Іван Тюссо – це кунсткамера фігур, музей воскових валиків і безперечних фонографів вічності, де «європейські» та «українські» автори поділені порівну. Отже, десять «тамтешніх» і десять «тутешніх» письменників, відповідно, з Бельгії, Франції, Швейцарії та України, яких розпитує за життя, книжки і загалом усе на світі автор збірки. І знаєте, що тішить у цій гучній какофонії думок, сентенцій і просто вигуків «що скажете тепер?». Те, що починалися розмови давно, коли «європейське» та «українське» існувало окремо, не встигнувши злитися у геополітичному екстазі – принаймні у мріях наських інтелектуалів, які не повинні йти у політику, як зауважує опитуваний Валерій Шевчук – і це, погодьтеся, не комільфо. Попри все встановити бажаний статус кво – навіть поза бажанням автора збірки – допомагає компліментарна мішанина тих самих голосів, яка в результаті переситу розмовами лунає як одне «нетутешнє» ціле. «Я не кажу, що це погано, - втручається черговий «опитуваний» В’ячеслав Медвідь, - але наслідки наявні: береш один рукопис, другий, третій... Так 5-6 поетів - і таке враження, що одна й та сама людина писала». І хоч це стосується спілчанських конкурсів, а не української чи, тим паче, європейської літератури, але свідчить про те саме. Ось спробуйте, наприклад, відгадати, кому належить ця відповідь – Еріку Емманюелю Шмітту чи Володимиру Буряку-Селіванову: «На щастя, зіркою я себе не вважаю. Зізнаюся: мені було би дуже незручно відчувати себе знаменитістю. Я людина проста. Так, мої книжки - успішні, але успіх для мене - це насамперед задоволення».
