Містичності будь-якому трилеру завжди додавав реалізм оповіді, адже лякає все невідоме, а знайоме навпаки заспокоює. Тож автори цього огляду, пишучи в жанрі літератури жахів, недаремно обирають у своїх сюжетах буденне тло – дія відбувається в Києві, Рівному, Дрогобичі, Івано-Франківську. І навіть «паралельна» екзотика на кшталт війни чаклунів з олігархами або чарівний дар героя проходити крізь стіни, не відвернуть уваги від головного – очікування Невідомого за рогом, у під’їзді, на кухні.
Володимир Єшкілєв. Ситуація «нуль», або Побачити Алькор. – Х.: Фабула, 2017
У цьому романі відомого автора бачимо дещо нове в його звичній стратегії розводити «високу» риторику «низькою» фабулою. Тобто розповідати про таємні речі «гостросюжетним» стилем. Відтак, маємо давні орденські традиції і сучасна конспіративну політологію, а також діяльність бізнес-груп, які маскують перебування в Україні окультних володарів світу. Не забутий також магічний артефакт - Генератор сили, Машина проклять - який пробиває будь-які окультні сили, діючи на відстані, і чиї запчастини зберігаються у масонському храмі під Києвом, а також у могилі вампіра в рідному місті автора, Івано-Франківську. Таким чином, текстом роману розкидано чимало магічних знаків і символів, які розтлумачити і складно, і цікаво, і не кожному дано. Не дивно, що Алькор з підзаголовку роману - це зірка, яку бачили лише найвправніші з вавилонських лучників. Наразі згадана оптика спрямована вглиб таємних знань, коли текст стає своєрідною лабораторією польових досліджень з історії українського масонства. Утім, чи «українського»? Адже, як вважає автор, «система, побудована на цих землях за останні століття, опиралася втіленню праведних знань, пручалась і не бажала світла». Довго розмірковувати ніколи, бо війна в романі між чаклунами і олігархами, а також виробнича специфіка приватних охоронних агентств витісняє увагу на «манівці» більш рухливої, детективної лінії твору.
Галина Пагутяк. Пан у чорному костюмі з блискучими ґудзиками. – Л.: Піраміда, 2017
Дія цього містичного роману відбувається у цілком реалістичних декораціях, задля достовірності прикрашених звичними топонімами – Дрогобич, Самбір, Нагуєвичі. Але навіть історія, описана Іваном Франком, будучи взята за основу цього трилеру, все одно нагадує одну з моделей майбутнього. В якому минуле, звичайно, розрослося буйним квітом бойківських легенд і лемківських переказів. Тож у цьому вигадано-правдивому світі живуть герої роману – малолітній Орко (Орест), його сестра Орися, яка загинула від упиря, але теж «живе», бо її занадто довго ховають, згорьований батько Петро, який «не бачив нічого дивного у тому, що вмерлий Митро з’являється в Урожі й кличе малого», отець Онуфрій, схожий на гоголівського Хому Брута і містечковий фотограф-агностик Юліан. Якщо відверто, то все це нагадує «Обитель зла» з Мілою Йовович, зомбі та Апокаліпсисом наяву. Упирі починають та виграють, екранізація по-українськи не за горами, альтернативна історія рідного краю все більш скидається не на міфологію, а на цілком можливе майбуття в координатах техногенних наших революцій.
Макс Кідрук. Не озирайся і мовчи. – Х.: Клуб Сімейного Дозвілля, 2017
Моторошна історія, яка почалася на околиці Рівного – це ніби те саме, про що автор цього роману, проминувши свій «мандрівний» період писав завжди : містика, жахи, езотеричні пригоди. Але цього разу він, здається, перевершив самого себе, адже, крім «звичного» метафізичного кошмару, яким сповнений сюжет, мова вже не про «дорослі», а підліткові потойбічні жахіття. І тим витонченіша інтрига, оскільки покладена на специфіку стосунків цього віку. Восьмикласника Марка, що перейшов до нової школи, цькують однокласники. Сам він то втуплюється у спокусливу западинку між грудьми дівчинки-сусідки, то конфліктує з батьками, то розмовляє «за життя» з дідом. Але на відміну від загиблої однокласниці, знаходить вихід у більш буденних, здавалося, речах. Наче приготована його затурканою мамою кава, яка «незмінно скидалася на відвар із кам’яного вугілля». Тобто майстерність автора ще й в психологізмі ситуацій, обізнаності на підліткових комплексах, які, власне, й виткали сюжетну канву цього трилера. А що вже вирватися з цього життя героєві можна таким самим буденним шляхом, то це вже особливості жанру – до паралельного виміру, про який героєві розповідає дівчинка з паралельного-таки класу можна дістатися… звичайним ліфтом. Може, там, у потойбічному вимірі не буде знущань і жорстокості? Утім, з висоти десятого поверху, куди він вирушає, можна випасти у більш небезпечну реальність, ніж «шкільний» світ абсурдного сьогодення, що живе між поверхами. «Істота за його спиною глухо рохнула. Кров відринула від обличчя. Такого раніше не траплялося. Потвора видавала нестямну суміш звуків - харчання, злостиве шипіння, клацання, - але до кабіни не заходила. Від страху Маркові руки замліли, наче він опустив їх у крижану воду. Що тепер? Він пригадав, що казала Соня. Не озирайся і мовчи - чорт забирай, це нібито так просто, та що робити, якщо істота не заходить до ліфта?!»
Оксана Велит. Добро пожаловать в ад. – К.: Каяла, 2017
Містичного жаху в цій збірці оповідань додає його – нічного кошмару, дитячого марення, - реалізація в буденному житті. Потрапляючи в пекло, один з героїв одночасно знаходить таки кохану, але й обламується через зустріч із вбитою матір’ю. Гірше, того, навіть ефемерне спіткання потойбіч соціального дна себе самого супроводжується розмовами із двійником в дзеркалі, які призводять до смерті (другого героя). З дітьми у збірці «легше», вони не виказують своїх інфернальних спільників – вигаданих істот, які так само вимагають вірності, аж до смерті – викреслюючи з життя дорослих, які стають на заваді іграм та ігрищам, і навіть перше кохання свого юного господаря. «Но зато теперь с Кондрашовой было покончено, и Гоша начал строить планы, как они с Ивановым снова начнут весело проводить время, играя в пиратов и рыцарей».
Так само реалістично змальовано локальне зло в «географічних» координатах побутового кошмару, і це додає містицизму оповіді. «У вокзала ее ждала будущая соседка по квартире, Марина, - починаються пригоди в місті живих мерців. - В руках она держала картонку с большими печатными буквами: ЛИЛЯ. КИЕВ». І так само реальне життя в цьому Зомбіленді по-українськи. «Мертвецы здесь ничем не отличались от остальных горожан. Они пили кофе, сидя в людном кафе, никем не замеченные. Одним из них мог оказаться чей-нибудь лучший друг, возлюбленный или собственный ребенок. Никто из местных жителей не был уверен в том, что рядом находится живой человек. Опознать мертвеца можно было только по взгляду - пустому, обращенному внутрь себя».
Елена Мордовина. Призрак с Лукьяновки. – К.: Каяла, 2017
У цій захоплюючій книжці про хлопчика, який вмів проходити крізь стіни і його «звичайних» друзів, здавалося б, немає ані зомбі, ані вампірів. Але те, що живе у паралельному вимірі, куди він час від часу потрапляє, може бути чим завгодно. Достатньо того, що воно висмоктує з усіх прибульців життєву енергію, погрожуючи забрати героя до себе назавжди, а по друге, всі «неживі» предмет на тому боці реальності виявляються живими і навіть занадто рухливими сферами, які так само іноді загрожують життю. Річ у тому, що кожен її має, але, як це часто буває, будь-яка сфера – наче оболонка людини: підступна чи щира, жорстока чи милосердна. Так само розділи цієї книжки – шкільні, побутові, родинні, і водночас «паралельні», про мандри юного героя у потойбіччі: страшні, але страшенно цікаві! Там, в іншому вимірі, куди він потрапляє, цілий світ зі своїми законами, мешканцями, друзями і ворогами. Тут живе Хранитель, коти-змієборці, страшні макабри, які полюють за нашим прибульцем, якому, звісно ж, довелося все розказати своїм друзям, оскільки їхня допомога може знадобитися навіть у задзеркаллі. А як туди потрапляють, спитаєте? «В том, чтобы пройти сквозь стену, нет ничего сложного, - пояснюють нам. - Ты попадаешь на Ту сторону на такой ничтожный промежуток времени, что даже не успеваешь осознать это — как между вагонами электрички. В голове при этом надо держать знак бесконечности. В детстве он долго тренировался совершать такие короткие переходы, чтобы не выйти, например, через комнату или вообще в другой квартире».
