Атмосфера дерибану не дає лікарю лікувати, полісмену охороняти порядок, професору нести освіту, програмісту програмувати, державному чиновнику управляти. Кожен шукає дармові коврижки, сідає "на потоки" і втрачає свій життєвий шанс бути майстром своєї справи. Або змушений це робити на іншій території. Про пострадянське мародерство — у блозі Максима Розумного на ONLINE.UA.
Радянський Союз впав, і на його руїнах зродилися нові форми життя. Їх головна ознака – паразитування на рештках. Індустрія, державний апарат, соціальні інститути, артефакти, усе, що складало цілісний "народно-господарський комплекс", раптом стало величезним смітником, на який у пошуках поживи вийшли мільйони так само "бесхозних" рабів колишньої імперії.
Колективний власник майна, суб'єкт радянської модернізації і суверен радянської держави розчинився в ентропії, і значна кількість нічийного барахла перетворила країну за залізною завісою на найбільшу в світі територію тотального мародерства.
Серед рештків можна було знайти досить пристойні "вєщі" - який-небудь трубопрокатний завод, чи пароплав, чи партію кишенькових ліхтариків. Вони дістались найспритнішим і найбільш агресивним. Ці майже справні речі пару десятків років ще служили новим господарям разом із майже дармовою робочою силою, що так само залишилася у спадок від СРСР. Найрозумніші одразу переводили прибуток у валюту і виводили за кордон. У когось крутилась голова від халяви, вони купували мерседеси, дуріли по кабаках і лягли в могили біля спонсорованих ними монастирів. А хтось мусив задовольнитися жебрацькою пенсією чи каналізаційним люком.
Проблема в тому, що поки утилізація рештків модерну не закінчена, нічого нового на цій землі не виросте.
Якщо можна вкрасти, ніхто не буде заробляти. В умовах вільної конкуренції той, хто приходить і відбирає, буде завжди "успішнішим", ніж той, хто творить і вдосконалює.
Це стосується не лише матеріальних рештків модерну, але й інтелектуальних, культурних, а також соціальних статусів та ідентичностей. Хтось приміряв піджак секретаря парткому, хтось сів на професорській кафедрі, хтось уявив себе місцевим алькапоне. До вітчизняного смітника додалися ще гори іноземного секонд-хенду. І усе це сто разів уже перепродувалося і перешивалося.
Те саме в сфері суспільної свідомості й публічної політики. Ніхто не буде творити нових смислів, поки можна смикнути електорат за ниточки старих ідеологічних штампів, спекульнути чиєюсь мрією і наступити на рубець старої модернізаційної травми.
Клондайк поступово вичерпується, дехто вже проходить дно і копає далі. Так з’являються копанки замість шахт, бурштиновий видобуток на Волині, вила з гноєм у стінах парламенту і т.д.
Найбільша проблема в тому, що на цій території мародерства усе несправжнє, і всі не на своєму місці. Атмосфера дерибану не дає лікарю лікувати, полісмену охороняти порядок, професору нести освіту, програмісту програмувати, державному чиновнику управляти. Кожен шукає дармові коврижки, сідає "на потоки" і втрачає свій життєвий шанс бути майстром своєї справи. Або змушений це робити на іншій території.
І добровільно ніхто не зупиниться. Це психоз, це залежність. Тільки гамівні сорочки, або повна утилізація – себто чистий аркуш.
