Увласнення держави або чому ми ходимо по колу
Категорія
Блоги
Дата публікації

Увласнення держави або чому ми ходимо по колу

Вікторія Козаченко
Вікторія Козаченко

Ненавидіти державу легко. Вона здебільшого незручна, повільна та неприємна. Вона асоціюється з безглуздою бюрократією, неефективністю та відсутністю людиноорієнтованості. Працювати на державу – покарання, якого варто уникати. Платити податки – глупа історія, адже держава їх все одного не використає ефективно. Зі всіма цими тезами є однин нюанс – ми забуваємо, що говоримо про нашу державу, яка безпосередньо впливає на наше життя.

Українці мають довгу та непросту історію, де переважають падіння і де боротьба за виживання були основною логікою. Багато століть ми не мали власної держави, натомість окупаційні адміністрації, які нав’язували нам імперські правила гри.

Це залишило у нас глибоку колоніальну травму, яка має свій вплив і досі. Ми звикли сприймати владу як намісників центру, які в останню чергу піклуються про інтереси людей. Відтак найрозумнішою стратегією було звести до мінімуму взаємодію з державним апаратом, за можливості використовувати неформальні системи й правила для забезпечення власного існуванні та займатися підривною діяльністю, якщо на це залишалися сили.

Це була абсолютно раціональна та розумна стратегія протягом багатьох років, яка допомогла нам вижити, сформуватися і зберегтися як українству. Але проблема в тому, що ця стратегія абсолютно не підходить для розбудови власної країни сьогодні.

В 1991 році Україна отримала незалежність. Я використовую дієслово отримати, а не здобути, бо ж цей процес відбувався відносно спокійно та безкровно, коли фактично правляча комуністична еліта республіки прийшла до певного консенсусу з населенням щодо виходу з СРСР.

Але є стійке відчуття, що більшість людей не усвідомили по-справжньому, що означає незалежність.

Серед іншого у нас не змінилося сприйняття держави як чогось чужого й ворожого, коли найкращою стратегією було (і залишається) уникання держави усюди, де це можливо.

Проблемою цього підходу є те, що протягом 30 років незалежності ми дозволили зберегтися і капсулізуватися здебільшого неефективній та, будемо чесні, фактично радянській системі, яка має один з визначальних впливів на наше життя, адже держава встановлює правила гри, використовує систему примусу та направляє ресурси.

Після Революції Гідності стався великий зсув. Певна кількість професіоналів з репутацією пішли працювати на державу, прагнучи ініціювати системні звіти.

Громадські організації та об’єднання почали активно працювати з публічними політиками та інструментами. Разом з тим, на загальному фоні зберіглася ця потужна нелюбов та зневага до держави.

Дуже часто лунають заклики прямо або опосередковано створювати паралельні процеси, інституції, продукти та інструменти, які б дозволили замінити державу. Тобто ми досі продовжуємо діяти за правилами підпілля – створюємо одночасні структури, з якими комфортніше взаємодіяти та яким ми довіряємо.

В цю гру можна було б грати вічність, якби не повномасштабне вторгнення 24 лютого 2022 року. Вперше за роки незалежності нашу державність так відверто поставили під питання.

Те, що здавалося доконаним фактом, знову зависло в повітрі – чи буде Україна існувати як держава або ж ми знову станемо народом без держави?

Сьогоднішня війна є екзестинційною для українського народу. Це означає, що це не історія виключно державних службовців, військових або окремої суспільної групи, це війна всього українського народу.

В цій війні неможливо перемогти завдяки чомусь одному, вона потребує мобілізації (моральної та процедурної) всього дорослого населення. Це також означає, що деякі речі може робити лише держава. Збройні Сили України є частиною держави.

Переговори про вступ до ЄС та НАТО здійснюється найперше офіційними особами та державними інституціями. Обмін таємною інформацією відбувається виключно між державними структурами.  Багато процесів так чи інакше пов’язані з державою.

Ефективність цих процесів (а подекуди їх наявність або відсутність) прямо пов’язані зі спроможністю та адекватністю держави, а точніше державних інституцій. Громадянське суспільство робить абсолютно фантастичні речі, але воно не може (і не має) замінити державу.

Для того, щоб перемогти у цій війні, ми маємо зробити фантастичні речі. В тому числі усвідомити, що українська держава наша і ми несемо відповідальність за те, якою вона є, визнаючи все погане, але й все хороше (бо воно є).

Ми маємо взяти відповідальність за її трансформацію. Тому що для перемоги нам потрібна сильна та спроможна держава.

В 2022 році нам здавалося, що перемога має стати поштовхом для якісних змін в середині країни. 2023 рік дав нам усвідомлення, що без цих якісних змін перемога неможлива. Тому давайте починати вже зараз.  

Залишаючись на онлайні ви даєте згоду на використання файлів cookies, які допомагають нам зробити ваше перебування тут ще зручнішим

Based on your browser and language settings, you might prefer the English version of our website. Would you like to switch?