Ненавидіти державу легко. Вона здебільшого незручна, повільна та неприємна. Вона асоціюється з безглуздою бюрократією, неефективністю та відсутністю людиноорієнтованості. Працювати на державу – покарання, якого варто уникати. Платити податки – глупа історія, адже держава їх все одного не використає ефективно. Зі всіма цими тезами є однин нюанс – ми забуваємо, що говоримо про нашу державу, яка безпосередньо впливає на наше життя.
Українці мають довгу та непросту історію, де переважають падіння і де боротьба за виживання були основною логікою. Багато століть ми не мали власної держави, натомість окупаційні адміністрації, які нав’язували нам імперські правила гри.
Це залишило у нас глибоку колоніальну травму, яка має свій вплив і досі. Ми звикли сприймати владу як намісників центру, які в останню чергу піклуються про інтереси людей. Відтак найрозумнішою стратегією було звести до мінімуму взаємодію з державним апаратом, за можливості використовувати неформальні системи й правила для забезпечення власного існуванні та займатися підривною діяльністю, якщо на це залишалися сили.
Це була абсолютно раціональна та розумна стратегія протягом багатьох років, яка допомогла нам вижити, сформуватися і зберегтися як українству. Але проблема в тому, що ця стратегія абсолютно не підходить для розбудови власної країни сьогодні.
В 1991 році Україна отримала незалежність. Я використовую дієслово отримати, а не здобути, бо ж цей процес відбувався відносно спокійно та безкровно, коли фактично правляча комуністична еліта республіки прийшла до певного консенсусу з населенням щодо виходу з СРСР.
Але є стійке відчуття, що більшість людей не усвідомили по-справжньому, що означає незалежність.
Серед іншого у нас не змінилося сприйняття держави як чогось чужого й ворожого, коли найкращою стратегією було (і залишається) уникання держави усюди, де це можливо.
Проблемою цього підходу є те, що протягом 30 років незалежності ми дозволили зберегтися і капсулізуватися здебільшого неефективній та, будемо чесні, фактично радянській системі, яка має один з визначальних впливів на наше життя, адже держава встановлює правила гри, використовує систему примусу та направляє ресурси.
Після Революції Гідності стався великий зсув. Певна кількість професіоналів з репутацією пішли працювати на державу, прагнучи ініціювати системні звіти.
Громадські організації та об’єднання почали активно працювати з публічними політиками та інструментами. Разом з тим, на загальному фоні зберіглася ця потужна нелюбов та зневага до держави.
Дуже часто лунають заклики прямо або опосередковано створювати паралельні процеси, інституції, продукти та інструменти, які б дозволили замінити державу. Тобто ми досі продовжуємо діяти за правилами підпілля – створюємо одночасні структури, з якими комфортніше взаємодіяти та яким ми довіряємо.
В цю гру можна було б грати вічність, якби не повномасштабне вторгнення 24 лютого 2022 року. Вперше за роки незалежності нашу державність так відверто поставили під питання.
Те, що здавалося доконаним фактом, знову зависло в повітрі – чи буде Україна існувати як держава або ж ми знову станемо народом без держави?
Сьогоднішня війна є екзестинційною для українського народу. Це означає, що це не історія виключно державних службовців, військових або окремої суспільної групи, це війна всього українського народу.
В цій війні неможливо перемогти завдяки чомусь одному, вона потребує мобілізації (моральної та процедурної) всього дорослого населення. Це також означає, що деякі речі може робити лише держава. Збройні Сили України є частиною держави.
Переговори про вступ до ЄС та НАТО здійснюється найперше офіційними особами та державними інституціями. Обмін таємною інформацією відбувається виключно між державними структурами. Багато процесів так чи інакше пов’язані з державою.
Ефективність цих процесів (а подекуди їх наявність або відсутність) прямо пов’язані зі спроможністю та адекватністю держави, а точніше державних інституцій. Громадянське суспільство робить абсолютно фантастичні речі, але воно не може (і не має) замінити державу.
Для того, щоб перемогти у цій війні, ми маємо зробити фантастичні речі. В тому числі усвідомити, що українська держава наша і ми несемо відповідальність за те, якою вона є, визнаючи все погане, але й все хороше (бо воно є).
Ми маємо взяти відповідальність за її трансформацію. Тому що для перемоги нам потрібна сильна та спроможна держава.
В 2022 році нам здавалося, що перемога має стати поштовхом для якісних змін в середині країни. 2023 рік дав нам усвідомлення, що без цих якісних змін перемога неможлива. Тому давайте починати вже зараз.
